Наш мозок не просто сприймає реальність, а активно її створює. Замість того щоб будувати картину світу на основі об’єктивних сигналів, він використовує уривки сенсорної інформації разом із минулим досвідом, щоб формувати особисту інтерпретацію дійсності. Про це заявили вчені, повідомляє BBC Science Focus.
Кожне зорове враження, кожен звук і дотик проходять крізь призму очікувань. Мозок безперервно прогнозує, що ми побачимо, почуємо чи відчуємо, і ці передбачення нерідко переважають над реальними даними, які надходять ззовні. Така побудова світу дозволяє економити час, але водночас означає, що об’єктивну дійсність не бачить ніхто. Замість цього кожна людина живе у власній персональній реальності, сформованій зі спогадів, асоціацій та емоцій.
Цей механізм пояснює й те, чому ми легко потрапляємо в пастку ілюзій. Неправильне тлумачення тексту пісні, бачення кольору там, де його немає, або автоматичне «доповнення» візуального образу — все це наслідки здогадів мозку, які здебільшого точні, але іноді помиляються. Галюцинації, як зазначають дослідники, є не окремим явищем, а крайнім проявом того самого процесу. У таких випадках передбачення мозку повністю перекривають реальні сенсорні сигнали. Контроль над світом також виявляється частково ілюзорним. Люди натискають «кнопки плацебо» на перехрестях або термостатах, щиро вірячи, що це має ефект. Навіть відповідальність за власні дії може змінюватися залежно від того, як мозок інтерпретує ситуацію. Дослідження показали, що у підпорядкованих ситуаціях людина може відчувати менше провини, оскільки її мозок приглушує усвідомлення наслідків. Однак з досвідом і навчанням це переконання може змінюватися, формуючи сильніше відчуття відповідальності навіть у межах команди. Подібні механізми працюють і у взаємодії з людьми. Мова тіла не є універсальною, як прийнято вважати. Це своєрідний невербальний діалект, який залежить від ритму, звичок і досвіду. Люди краще «зчитують» емоції тих, хто рухається з подібною динамікою — тому непорозуміння можуть виникати між представниками різних культур, поколінь або психотипів. Часто здається, що хтось не проявляє емпатії, тоді як насправді обидві сторони просто «говорять» різними невербальними мовами, кожна з яких інтерпретується через очікування конкретного мозку.
Однак мозок будує не лише світ навколо нас, а й нашу внутрішню картину себе. Віра у власні здібності ґрунтується не лише на реальних навичках, а й на минулому досвіді. Успішні дії зміцнюють впевненість і мотивацію, тоді як невдачі можуть підірвати самовпевненість і зупинити розвиток. Із часом такі уявлення формують уявний портрет особистості, який іноді сприймається як незмінна істина. Усвідомлення того, що ці моделі — лише теорії мозку, відкриває можливість переписати їх. Замінивши сумніви впевненістю, людина може змінити не тільки своє ставлення до себе, а й до світу загалом.
